Казка «Біда навчить» Лесі Українки українською для читання онлайн. Молодий горобець охоче свариться, проте зовсім не вміє дбати про себе. Зустрічі з іншими птахами не одразу роблять його розсудливішим. У казці Лесі Українки досвід приходить через власні помилки, а зміни в поведінці героя поступово стають помітними й сусідам. Текст подано за українським виданням 1923 року.
Читати казку «Біда навчить» українською
Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу ні трішки не порозумнішав. Нічого він не тямив, — ані гніздечко помостити, ані зерна доброго найти; де сяде — там і засне; що на очі навернеться — те й ззість. Тільки й того, що завзятий був дуже: є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він із своїм товаришем, також молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничку порпалися тай найшли три конопляні зернятка. От наш горобчик і каже: „Мої зернятка! Я найшов!“ А чужий собі: „Мої! Коли мої, коли мої!“ І почали битися. Та так бються, та так скубуться, аж до гори скачуть, аж пірря з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять, — та вже й забулись, за що бійка була. Коли згадали: „А де ж наші зернятка?“ Зирк, аж зернят вже й не має! По дворі ходить квочка з курчатками, квокче тай промовляє:
— Дурні бились, а розумні поживились!
— Що ти кажеш? — питаються горобці.
— Та то дякую вам, що ви такі дурні. От поки ви здуру бились, то я з моїми курчатками поснідала вашими зернятками!… Що то сказано, як хто дурний!… Нікому б було вас вчити! Як би вас хто взяв в добру науку, та може би з вас і птахи були!
Чужий горобчик розсердився за таку мову:
— Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить!
Підскочив, тріпнув крильцем, цвірінькнув та й геть полетів.
А наш горобчик зістався і замислився:
— А правда, — думав він, — краще бути розумним. От курка розумна, — наїлась собі, а я мушу голодний сидіти!
Подумав, подумав тай став просити курку:
— Навчіть мене розуму, пані-матусю. Ви ж такі розумні!
— Е, ні! — каже курка, — вибачай серденько! Маю я й без тебе клопоту до волі. Он своїх діточок чималенько, поки то їх всіх до розуму доведеш! Щукай собі инших учителів!
Тай пішла собі в курник. Зістався горобчик сам тай журиться:
— Ну, що ж робить? Треба когось иншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити!
І полетів в гай. Коли дивиться, — аж сидить зазуля на калині та все: „Ку-ку! Ку-ку!“ От він і до неї:
— Тіточко! Що я вас проситиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїх дітей; а то курки просив, та вона каже, що в неї й так багато клопоту. 7
— А я тобі от що скажу, — відповіла зазуля, — як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От не мала б роботи, чужих дітей розуму вчити! Це не моє діло! А от, коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то це я можу тобі сказати.
— Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! — відрізав горобець і полетів геть. Полетів вік геть аж на болото, а там ходить бузько та жаб ловить. От підлетів горобчик до його тай каже несміло:
— Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні…
— Що, що, що? — заклекотів бузько,
— тікай но, поки живий! Я вашого брата!…
Горобчик мерщій від нього, ледві живий від страху.
Бачить він, сидить на ріллі ворона й сумує. От він до неї:
— Дядино, чого ви так зажурились?
— Сама не знаю, синочку, сама не знаю!
— Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?
— Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от, коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна, то може вона тобі що й порадить. А я до того розуму не дуже, Бог з ним!
— Прощавайте, дядино! — сказав горобчик.
— Щасливо! Полетів горобчик питати, де сова сидить. Сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди. Бачить, — справді сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:
— Пані! Чи ви спите? Пані! пані!
Сова, як кинеться, як затріпоче крилами!
— Га? Що? Хто? — кричить, витріщаючи очі.
Горобчик і собі трішки злякався, а все таки хоче свого дійти.
— Та це я, горобець…
— Горобець, який горобець? Не бачу! Чого притирився? І яка вас лиха година по дневі носить? Оце напасть, — і в день не дадуть заснути!…
І сова знов заснула. Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі тай почав ждати ночі. Ждав, ждав, аж йому обридло. Коли це, як стало вже добре темніти, прокинулась сова та як заведе: Гу-у-у! Гу-гу-гу-у-у! Горобчик аж отерп зо страху. Хотів уже тікати, та якось задержався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять. Страх та й годі!
— Ти тут чого? — спитала.
— Та я, — вибачайте, моя пані, — ще з ранку тут сижу…
— І чого?
— Та чекаю, поки ви встанете…
— Я хотів би вас просити, — вибачайте ласкаво, — чи не могли би ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі…
— Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай но ти, а то я голо-о-одн а!… — гукнула сова та як засвітить очима…
Горобчик миттю як схопиться, полетів в світ за очі, десь у гущавину заховався та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик та так міцно, коли це у нього над головою щось як заскрегоче: „Че-че-че-че!“ Горобчик прокинувся, аж дивиться, — сидить на сучку сорока-білобока та так скрегоче, аж очі заплющила.
— З ким ви, панянко, так розмовляєте? — спитав її горобець.
— А тобі що до того? Чи бач, який цікавий! А хоч би й з тобою?
— Та я дуже радий, як зо мною. Я-б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили.
10
— А бодай тобі заціпило скреготухо! — скрикнув горобчик, — ото глушить! Цур тобі! — та скоріш від неї геть.
Сів собі горобчик на полі тай думає:
— Де я того розуму навчуся? Скільки світа злітав, а щось не багато навчився, хиба вже воно так і зістанеться…
Зажурився він, поглядає сумно круг себе, а по полю чорний крук похожає, та так поважно.
— Ну, ще в цього поспитаю; це вже в останнє! — подумав горобчик.
— Навчіть мене розуму! — звернувся він просити до крука, — я вже давно його шукаю та ніяк не найду.
— Розум, молодче, по дорозі не валяється, — мовив поважно крук, — не так то його легко найти! А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А тепер іди, — мені ніколи.
Полетів горобчик, засмутився. „Що то мені така наука?“ — гадає собі. Однак більше ні в кого розуму не питав, — обридло вже. Посумовав трохи, що мусить без розуму жить, а потім і забув. Почав знову гуляти веселенько. Ні гадки йому.
І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними, а де далі й сніжок почав перепадати. Біда горобчикові, — холод, голод! В ночі де не сяде, спати не може, — так голодний вітер і пронизує. В день їсти нічого, бо все зібрано в стодолі, а якщо й найде, то за сваркою втеряє. От і почав наш горобчик до розуму доходити, годі сваритися! Куди горобці летять, і він за ними; що вони найдуть, то й вій поживиться, та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе, — а перше то й близько не підпускали. Побачив горобчик, як инші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як то гнізда будуються. Почав він пірячко до пірячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко мостити. Так статкує наш горобець, так дбає! Де далі всі горобці почали його поважати; куди зберуться на раду, то вже й його кличуть, — так він вславився між ними своїм розумом. Перезимував він зиму щасливо, а на весну вже став великим та розумним горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок в гніздечку лежало. Як виклюнулись горобенята, то горобцеві новий клопіт: годувати діточок та вкривати, та глядіти, та від хижого птаства боронити, — не до гулянок було! А вже що господарний був горобець, то було аж сусіди-горобці дивуються:
— Які ви, пане – сусідоньку, мудрі! І де ви того розуму навчились? — питають було його.
А він тільки головкою кивне:
— Біда навчила! — каже.
